Свій! Ну, хто ж іще, як не свій, приховуватиме справжнє поранення. Хто, як не свій, стікаючи кров’ю, не проситиме допомоги, бо навколо вороги.

Од цих бентежних думок Ірину Дмитрівну відволік льотчик, який допомагав нести пораненого.

– Фрейлейн, будьте обережні з обер-лейтенантом. Він із гестапо.

Ірина Дмитрівна насилу змогла обробити рану, перелити офіцерові кров. Загадковий візит обер-лейтенанта Зінгера, його дивна, просьба, поранений капітан, про характер поранення якого заздалегідь попереджено, набули для Ірини Дмитрівни іншого сенсу!

Гестапо! Це слово примусило збліднути навіть начальницю санаторію. Фрау. Рененкампф з’явилася в лазареті, коли капітанові уже було подано допомогу, а обер-лейтенант Зінгер, який доти стежив за кожним рухом медсестри, пішов у бенкетний зал. Начальниця санаторію навіть не наважилася зайти в палату, де лежав поранений. Вона викликала Ірину Дмитрівну і спитала, що сталось. Ірина Дмитрівна показала їй госпітальну довідку, яка була в кітелі пораненого, але не сказала про те, що капітана поранено недавно. Довідка справила на фрау Рененкампф несподіване враження – начальниця зблідла і сказала тремтячим од хвилювання голосом:

– Ірочко, я вас дуже прошу: про це – нікому.

Якби фрау Рененкампф закричала або почала битися головою об стіну, Ірина Дмитрівна здивувалася б менше, ніж од такого звертання: «Ірочко», «ви». Це було так не схоже на начальницю санаторію. З лазарету фрау Рененкампф не вийшла – вибігла. Через деякий час знову прийшов обер-лейтенант Зінгер і тоном, який не терпів заперечення, звелів Ірині Дмитрівні вийти. Він лишився наодинці з капітаном, котрий усе ще не приходив до пам’яті.

А потім у лазареті з’явився білявий майор, який колись привіз Ірину Дмитрівну в замок. Ірина Дмитрівна пішла в свою комірчину поряд з перев’язочною і не роздягаючись лягла в ліжко. За хвилину у двері нетерпляче постукали. То була старша другого поверху.

– У лазарет. Швидко!

На півдорозі їх зустріла фрау Рененкампф.

– Не треба, – сказала вона, – він заснув. Ідіть відпочивати, Ірино. Я сама посиджу біля нього.

Вранці її розбудила сама начальниця санаторію.

– Вмийтеся, одягніться, підете зі мною.

Рененкампф сіла на єдину в кімнаті табуретку і закурила. Ірина Дмитрівна помітила, що під очима у неї лягли густі тіні, а пальці, що тримали сигарету, дрижали.

Крутими гвинтовими сходами, про які Ірина Дмитрівна не знала, вони піднялись на третій поверх. Фрау Рененкампф привела її в кімнату, опорядження і меблі якої нагадували сільську хату. Ірину Дмитрівну зустрів чоловік середнього віку в цивільному. Його обличчя не важко було запам’ятати – крупні риси, здавалося, були вирубані сокирою.

Жестом звелівши начальниці санаторію вийти, він показав Ірині Дмитрівні на широку лаву.

– Я полковник Улінгер із військової розвідки, – сказав він по-російськи з помітним акцентом. – Обставини, які привели мене сюди, а також брак часу примушують бути гранично відвертим. Годину тому, знайомлячись із вашими документами, я дізнався, що вас привезли сюди з табору військовополонених. Не буду обурюватися вчинком майора фон Бюлова, хоча розцінюю його як злочин. Скажу одне – майора буде притягнуто до якнайсуворішої відповідальності, а вас, – якщо моя пропозиція вам не підійде, – негайно відішлемо в табір військовополонених.

– Разом зі мною, – сказала Ірина Дмитрівна, – сюди силоміць привезли ще дев’ять жінок-військовополонених.

– Десять, не рахуючи вас, – уточнив Улінгер. – Одна померла. Я розпорядився провести розслідування. Їх сьогодні ж одішлють у найближчий табір. У вас іще є претензії?

– Ні, – невесело посміхнулась Ірина Дмитрівна.

– Тоді я перейду до суті справи, задля якої запросив вас сюди. У мене мало часу, – він глянув на годинник, – і все-таки я хочу зробити вступ, щоб ви усвідомили загальний стан речей. Ви знаєте, що таке СС?

– Фашистська охранка.

– Коли б це була тільки охранка! – мовив Улінгер. – СС – широко розгалужена військово-політична організація націонал-соціалістської партії; її очі й вуха; її караючий меч; її опора і захист. СС – це гестапо і зондеркоманди; служба безпеки і управління концтаборів; особливі війська і закордонна розвідка.

– Навіщо мені все це знати? – знизала плечима Ірина Дмитрівна.

– Я буду вам дуже вдячний, якщо ви дасте мені змогу висловитися до кінця, – холодно зауважив Улінгер. – У мене є правило ніколи не говорити зайвого… В обов’язки СС входить боротьба з антинацистським рухом, ліквідація комуністів, євреїв, циган та інших політичних і етнічних груп, визнаних або невгодними, або расово неповноцінними; охорона тилу діючої армії, зокрема – боротьба з партизанами і залякування населення прифронтових районів. СС – це масові розстріли, шибениці, камери тортур, табори смерті… Ви здивовані, що я, німецький офіцер, кажу про це?

– Правду кажучи, здивована.

– Я говорю саме тому, що я німець і офіцер. Я не прихильник більшовизму і радянського ладу, але я ненавиджу СС, цей клан фанатиків і вбивць.

– А хіба солдати вермахту не вбивають? – спитала Ірина Дмитрівна, не розуміючи, куди гне полковник.

– Солдати вбивають у чесному бою. Війна є війна, і тут нічого не вдієш. А от есесівці…

– Можете не розповідати про есесівців, – перебила його Ірина Дмитрівна. – Я надивилася на них у таборах. Але ж і тут, у цьому замку, зі мною і моїми подругами поводилися не краще.

– У цьому винен все той же фон Бюлов, і я притягну його до відповідальності, – трохи зам’явся Улінгер, але одразу ж перейшов на свій щиро розсудливий тон – Справжні патріоти Німеччини з перших днів існування СС усіма доступними їм засобами намагалися локалізувати діяльність цієї зловісної організації. В свою чергу фюрери СС на чолі з Гіммлером всіляко старалися скомпрометувати як військове керівництво, так і чесних політичних діячів. При цьому вони не гребували і не гребують нічим: шантаж, наклепи, фальсифікації – для них усе придатне, тільки б усунути інакомислячих.

– Ви теж інакомислячий? – зовсім осміліла Ірина Дмитрівна.

– Безумовно, – чи то не зрозумів, чи залишив без уваги її іронію Улінгер. – І в цьому ви впевнитеся, коли побуваєте в Сосновському.

– У Сосновському? – Ірина Дмитрівна навіть трохи підвелася, не зумівши приховати хвилювання.

– Так, у Сосновському. Але чому це занепокоїло вас?

– Я… – розгубилась Ірина Дмитрівна. – Останнім часом мені не дозволяли навіть виходити в парк… Фрау Рененкампф нікому не дозволяла…

– Ви бували раніше в Сосновському? – скоса поглядаючи на неї, спитав Улінгер.

– Ні, не бувала. А що там, у Сосновському?

Запитання було надто наївне, щоб за ним можна було приховати розгубленість. Та Улінгер, здавалося, не помітив цього.

– У Сосновському мені і моїм однодумцям, – сказав він, – за короткий час пощастило нормалізувати становище настільки, що обивателі іноді питають, чи не закінчилася війна. Місто і найближчі до нього села ось уже півроку живуть у спокої і благополуччі. Певна річ, нам довелося централізувати діяльність сосновської поліції безпеки, перешкодити мобілізації молоді на примусові роботи, покласти край нерозумним поборам і повинностям, налагодити постачання, заохотити приватну ініціативу. Поки що це тільки експеримент, але експеримент, який може мати великі наслідки. Ми могли б уникнути багатьох невдач, якби з самого початку встановили розумно-справедливий режим на захоплених і приєднаних територіях. Проте керівництво СС думає інакше; воно має намір і надалі проводити політику залякування, терору і расового гноблення. Цілком зрозуміло, що сосновський експеримент викликає в есесівських верховодів роздратування. Уже вжито певних заходів, аби скомпрометувати наші зусилля. Для цього в Сосновське приїхав з особливою місією відповідальний співробітник есесівської контррозвідки штурмбанфюрер Фріснер… Так, це ваш нічний пацієнт, Ірино Дмитрівно.

Улінгер пройшовся по кімнаті, заклавши руки за спину і дивлячись прямо перед себе. Ірина Дмитрівна стиснула долонями скроні. Якщо полковник розраховував приголомшити її, то він досяг своєї мети.